Книга пам'яті

Микола Андрійович Звєрєв народився в 1925 році. Сьогодні голова ветеранської організації с. Введенка. Микола Звєрєв воював в зенітній частині на Ленінградському фронті, захищаючи північну столицю від нескінченних нальотів ворожих бомбардирів. Він пригадує, що в будь – який момент дня і ночі негайно потрібно було мчати до зброї, знаходитись під     фашистським вогнем. Але важче всього було губити фронтових товаришів, бачити страждання та біль мирного населення, руйновані міста.

     На позиції та в хвилини відпочинку, в копанці бійці знаходились у болотній сирості, але бойовий настрій залишався високим та всі вірили в перемогу над ворогом.

     На жаль, фронтові наслідки стали причиною серйозного захворювання молодого хлопця, якому у мирний час прийшлось ампутувати ногу.

     Повернувшись до рідної Введенки, Микола Андрійович вивчився на бухгалтера і працював в колгоспі за спеціальністю. Після праці  власними руками побудував будинок, в якому мешкає  і донині вся родина ветерана:  2 доньки – Марія та Віра, онуки – Світлана, Євген та Микола, правнучки – Ганна і Богдана.

     Не дивлячись на роки,  Микола Звєрєв -  лідер на роботі : багато років він є депутатом міського скликання, 20 років керує ветеранською організацією

с. Введенки.  За вагомий вклад в благоустрій маленької батьківщини він отримав звання « Почесний громадянин Введенки» та продовжує активно відстоювати інтереси громади. Завдяки турботі та цілеспрямованості Миколи Звєрєва  у рідному селищі встановлені меморіальні плити з іменами 254 земляків, які склали голови в боях з фашистськими окупантами.

Немикін Федір Миколайович народився   25 березня 1907 року в  селі Великі Ольшани Сажевського району Курської області. Закінчив 4 класи початкової школи.

У 1929 році переїхав до  міста Харкова .

22 липня 1941 року був призваний по мобілізації Красно-Баварським райвійськкоматом  міста Харкова  Прийняв присягу в Харківському аеропорту 5 серпня 1941року.

З 10 лютого1942 року по 9 травня 1945 року приймав участь у ВВв:

з липня 1941року по лютий 1942року у 300 стрілецькій дивізії стрільцем;

з лютого 1942року по червень 1942року в 737 стрілецькому полку мінометником;

з червня 1942року по вересень 1943року в  378 стрілецькому полку мінометником;

з серпня 1944 року по травень 1945 року в 159 запасному стрілецькому полку;

з травня 1945року по липень 1945 року в 106 стрілецькому полку мінометником;

з липня 1945року по жовтень 1945 року був демобілізований на підставі Наказу Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1945року.

Додому повернувся у місто Харків 12 жовтня 1945 року.

Під час війни був чотири рази поранений.

12 червня 1946 року був нагороджений медаллю « За перемогу над Німеччиною».

Після війни працював на « Харківському коксохімічному заводі».

Помер 22 березня 1992 році.

Дві тисячі тринадцятий рік: мирне блакитне небо, спокійне життя. Але так було не завжди.

У тисяча дев’ятсот сорок першому році почалася Велика Вітчизняна війна. На той час мешканцю селища Мала Рогань Томаху Василю Романовичу виповнилося лише 16 років. Він мріяв після закінчення школи вивчитися на садовода і навколо рідного села посадити фруктовий сад. Але почалася війна і молодий Василь разом із друзями-односельцями добровільцем пішов захищати рідну Харківщину, дорогу Україну.

          Жахливі дні війни. Наступ німців. Страшні кровопролитні бої.  Смерть друзів. Під час одного з боїв під Мерефою Томаха Василя Романовича було тяжко поранено в живіт. У воєнному шпиталі в місті Уфа було зроблено складну операцію, під час якої парубок міг померти. Але молодий організм  витримав. Василь  поступово піднявся на ноги. Після воєнного шпиталю був демобілізований, інвалідність не дозволила продовжити воювати, захищати рідну землю. Томах В.Р. повернувся до рідного села і як міг допомагав мешканцям Малої Рогані відновлювати згорілі будівлі.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни Василь Романович вивчився на садовода, працював у колгоспі-мільйонері «ХТЗ» і мрія здійснилася: навколо селища Мала Рогань посадив яблуневі, вишневі сади, виноградники. Ветеран ВВв  Томах В. Р. з 1993 по 1998 роки очолював Спілку ветеранів Харківської області.  Вже пройшло 13 років як помер Василь Романович, а сади ростуть донині і навесні радують всіх своїм цвітом, а восени своїми соковитими  плодами.

Лазаренко Тетяна Митрофанівна – учасник Великої Вітчизняної війни.

Народилася Тетяна Митрофанівна 14 січня 1918 року в місті Нова Водолага Харківського району Харківської області в сім'ї чоботаря. Рано залишилася сиротою. Закінчила 3 класи початкової школи. Під час війни  13 липня 1942 року молода дівчина Тетяна була насильно вивезена до Німеччини. Працювала в місті Гремін на сільсько-господарчих роботах у фермера.

30 квітня 1945 року була визволена радянськими солдатами. Повернулася на Батьківщину 13 серпня 1945 року. Ніхто з рідних вже не сподівався побатити Тетяну живою. Лазаренко Т.М. згадує з жахом ті три роки, які провела в Німеччині.

Після війни вийшла заміж, народила доньку.  Працювала на Харківському заводі «Червоний хімік» .

Пішла з життя 20 березня 2001 року.

Савельєва Варвара Федорівна – дитина війни, Герой Соціалістичної Праці, діячка сільсько-господарського виробництва, новаторка, однією з перших в УРСР перейшла на великогрупове утримання корів Народилася Савельєва Варвара Федорівна 22 червня 1928 року. Усе своє життя прожила у селищі Безлюдівка. Під час Великої Вітчизняної війни, будучи ще дитиною, на власні очі побачила усі жахіття фашизму: постріли та вибухи, тіла поранених та померлих радянських солдат, полон у німців, де вона рила для них окопи. З того полону її було викуплено, а дівчинка Варя надалі проявила себе дуже сміливо – потайки від батьків вона набирала за пазуху маминих перепічок та воду і прожогом через дорогу, по місточку в ліс, пригнувшись, а де й поповзом носила все це бійцям, які були дуже вдячні дівчинці за допомогу. Весь цей жах вона пережила. На чотирнадцятий день запеклих боїв її рідне село було відвойоване у ворогів.

Свій трудовий шлях почала з 1945 року. З 1948 року працює дояркою в радгоспі «Безлюдівський» Харківського району, щороку надоювала — в середньому — понад 4000 кг молока від кожної з 100 корів.В 1966 році отримала звання Героя Соціалістичної праці.

Делегат XXII, XXIV, XXVI з'їздів КПРС і XXIII з'їзду Компартії України. Член ЦК Компартії України (1961—64). Має нагороди – Орден Жовтневої Революції, Орден Знак Пошани та Орден Дружби Народів.

Зараз Варвара Федорівна і досі живе у селищі Безлюдівка Харківського району та не перестає радувати своїх рідних та близьких серцевим теплом,                    життєвим оптимізмом та бадьорістю. 

Стец Олександра Лаврентіївна народилася 1 червня 1926 в сім'ї колгоспників. Закінчила сім класів і далі проживала зі своєю родиною в районному центрі   м. Мала Виска Кіровоградської області.

Коли 22 червня 1941 року почалася війна, батько Олександри  Лаврентій, як голова колгоспу за наказом пішов з евакуйованим майном колгоспу за Дніпро.

 Олександра залишилася з мамою і своїм молодшим братом Петром. З того часу коли німці увійшли в місто і до 1943 року вони проживали в окупації без грошей, без засобів до існування, завдяки тільки допомоги рідниx та близькиx.

                Коли в 1943 році Стец Олександрі Лаврентіївні виповнилося 16 років, німці забрали її на примусові роботи до Німеччини. Спочатку її привезли до Австрії у в'язницю в місті Філлах, потім їх розподілили по власникам-Бауерам (у німців так називають фермерів). У цьому ж році вона здійснила втечу, була спіймана і відправлена до нацистського транзитного концентраційного табору смерті Берген-Бельзен в землі Нижня Саксонія в Німеччині. Тільки в цьому таборі загинуло понад 70000 чоловік, цивільних і військових. Після двох місяців її відправили через інші транзитні концентраційні табори Геркенад і Безенберг в Польський концентраційний табір смерті Аушвіц (Освенцім). Це було найстрашніше пекло, через яке могла пройти людина, тільки в ньому фашисти вбили і спалили близько 4 мільйонів осіб. Відразу по прибуттю їй на правій руці накололи особистий номер 77195.

 27 січня 1945 року Радянська Армія звільнила ув'язнених з цього табору. Стец Олександру Лаврентіївну  помістили в госпіталь,тому що після пережитого вона втратила зір. Після одужання жінка була відправлена до Радянського Союзу.

Стец Олександра Лаврентіївна  померла в  2002 році.

Недалеко від Кіровограда, серед широких степів, розкинулось живописне село Велика Северинівка. В роки війни тут проходили жорстокі бої за визволення міста Кіровограда від німецько-фашистських загарбників.

             У Великій Северинівці, на початку села, стоїть скромний обеліск як далеке і гірке відлуння тієї страшної війни. На мармуровій плиті вигравірувані імена загиблих солдатів та офіцерів. Вчитуючись в дати народження бійців, замислюєшся над тим: які юні були ці хлопці. Їм було так небагато – 19, 20, 21 рік! Яке коротке життя, опалене війною! В цій братській могилі покоїться прах 20-ти річного лейтенанта Петра Миргорода.

        У 1939 році Петра призвали до армії. Службу він проходив в місті Лодейне, де закінчив полкову школу і став молодшим командиром. Війна застала його на Ленінградському напрямку. Потім він був направлений до Свердловського військово-піхотного училища, яке закінчив у 1943 році і став молодшим командиром – лейтенантом. Молодого бійця направили до Харківської комендатури, звідки був розподілений у 111-у стрілкову дивізію. Отримав перше бойове поранення під містом П’ятихатки Дніпропетровської області. Після шпиталю він повернувся до свого з’єднання, яке знаходилося на переформуванні в місті Харкові. Потім форсування Дніпра і той останній бій під Северинівкою.

    Ім’я  Петра Миргорода висічено на меморіальній дошці, встановленій до 30-ти річчя Перемоги робітниками заводу ім. Малишева, де він розпочинав свій трудовий шлях.

Багато  років потому відгриміли останні залпи Великої Вітчизняної війни - справедливої, визвольної війни нашого народу за волю й незалежність своєї Батьківщини проти фашистської Німеччини і її союзників. Ця війна стала найважливішою й вирішальною частиною Другої світової війни 1939-1945 років. І саме на долю нашого народу випала найтяжка місія: упоратися з ворогом, що загрожує миру, спокою в усьому світі, не допустити його жорстокого верховенства над всіма народами. Майже кожну родину нашої Батьківщини торкнулася ця жахлива трагедія.

Український парубок Іван Міхеєв  відважно захищав нашу Вітчизну. Напередодні війни,  у квітні 1941-го, його  призвали на службу до армії. Потім був направлений для подальшого проходження служби в м.Термез,

81-й прикордонний загін 2-ї прикордонної застави заступником командира взводу. І тут страшна звістка - війна! Міхеєва Івана відправили на формування частини на фронт в м.Реж Свердловської області. Там був сформований 378-й протитанковий винищувальний полк. Вже у січні 1942р. в складі полку Іван Міхеєв вступив у бій з ворогом, брав участь у розгромі німців під Москвою. У квітні 1942-го був поранений, знаходився у госпіталі м.Фатеж. Після лікування повернувся у полк. 5 липня 1943 року брав участь у битві на Курській дузі біля станції Панарі. Також брав участь в боях на території Польщі по звільненню міст. Звільняв в’язнів концентраційного табору Освенцим.  Після форсування річки Одер він брав участь в штурмі Берліна, де розписався на стінах Рейстагу:«Смерть німецьким окупантам!»

Війна закінчилася. Міхеєв Іван залишився живим і прожив ще 50 років. Помер від старого осколкового поранення.

Шевченко Олександр Дмитрович народився 29 серпня 1915 року в с. Грунь Охтирського району Сумської області. В 1938 році був призваний до лав Радянської армії, де залишився служити сержантом.

Влітку 1941 року, коли почалася Велика Вітчизняна війна, був направлений до Вольського льотного училища, після закінчення якого отримав звання лейтенанта. Під час війни літав на лінію фронту, за що отримав медаль  «За бойові заслуги»   та орден    Червоної зірки   в 1942 році. Неодноразово був поранений, але відновлював сили і знову літав.

Олександр Дмитрович був людиною рішучою, сміливою, цілеспрямованою.

         Після закінчення Великої Вітчизняної війни в 1951 році був направлений до Китаю, де викладав льотну справу китайським військовим.

У 1956 році вступив на навчання до Московської академії  ім. Жуковського.  Після  її  закінчення  в  званні  майора  приїхав  до

м. Чугуєва в льотний полк викладачем.

         У 1963 році був призначений командиром батальйону. Після звільнення з лав Збройних Сил в званні підполковника став лаборантом кафедри фізики ХІЛ, де працював до 1989 року.

Помер Шевченко Олександр Дмитрович 23 березня 2007 року. Похований в м. Чугуєв.

Кравченко Іван Семенович народився 20 січня 1921 року в селищі Стара Гнилиця  Великобурлуцького району.

У 1940 році дев’ятнадцятилітнього юнака забрали до лав Червоної Армії.

У 1941 році, коли почалася Велика Вітчизняна війна, Івана розподілено до полку піхотинців мінометником.

З 1943 по 1944 роки був військовим санітаром.

З 1944 по 1945 роки був мінометником.

Поранений був у 1942 році в ногу, в 1943 році – в шию.

Кравченко Іван Семенович звільняв Харків, Чугуїв, селище Рогань. Дійшов до Будапешта. Закінчив війну в званні лейтенанта.

Учасник Великої Вітчизняної війни нагороджений медалями «За відвагу», «За взяття Будапешта», «За перемогу над Німеччиною».

Після жахливої війни Кравченко І.С. разом із своїми батьками переїхав до селища Велика Рогань Харківського району. Там одружився.

Працював з 1946 по 1995 роки водієм у колгоспі «Чапаєв». На одному місці Іван Семенович пропрацював 50 років.

Помер 12 лютого 2009 року.

Олізаренко Іван Павлович народився  у 1935 році у селі Глинському Ізюмського району Харківської області. У пять років вже вмів читати. Напівземлянка їх, збудована ще до революції, стояла біля школи. У двір школи його часто на перервах затягували учні, щоб він їм почитав. Коли у село увійшли німці, то вони розстріляли всю чоловічу частину населення. На все село врятувалися тільки два чоловіки, батько з сином, які були дуже кмітливими. Розстріляли навіть інваліда, який був прикутий кілька років до ліжка. Вітчима Івана теж вивели за хату в садок і там знищили. Малий хлопець залишився з бабусею, мамою і тіткою, яких виселили у погріб. А у хаті оселилися сім німців. За садком стояла їх гармата. Вони збудували собі двоповерхові нари. Землянка була теплою, але топилося і вдень, і вночі. Жінок заставляли збирати дрова. А Івана пускали на піч. А іноді пригощали цукерками, які їм присилали з Німеччини. А дров у селі було багато у спалених хатах. Там малий Іван і знайшов собі книжки М. Гоголя «Вечори на хуторі близь Диканьки» та Біблію. Їх він прочитав кілька разів. І школа при німцях працювала.

         Наші на село наступали вночі. А німці про це знали. Вони вийшли з села і сховалися за бугор. Наші увійшли у село з криком «Ура», а німці їх знищили. Біля їх двору загинуло двоє солдат. У погріб вже не повернулися, село згоріло.

         Але  найстрашніше було після війни. Це голод 1947 року. Школу зробили з гаража. Після співбесіди взяли зразу до другого класу. Але після уроків ходив побиратися. Зараз отримує наукову пенсію.